Monticora's Diary

Вперше в житті стикнулася з підготовкою паперів для відкриття візи до Дойчлянду, на 6 осіб - то є не жарт. Як ті всі процедури придумані - висновок один - аби вам ся перехтіло їхати взагалі.

Ну, оскільки їхати доведеться з робочих питань - опускати руки автомат за затилком не дозволяє.

Я потратила тону паперу, бо спочатку всі заповнили анкети від руки. Далі чисто випадково на сайті візового центру (не посольства) вичитала, що анкета має бути заповнена онлайн і тільки в такому вигляді видрукована. Єсть! І було б все добре, коли б та анкета не глючила поперемінно на кожному браузері. Вчора вона заповнялася тільки через експлорер, а сьогодні - на мозіллі. Фігня, що втрачається інформація, яку набираєш пів години. А скільки раз я знаходила помилку! І доводить з нуля, з нуля... дідько б його.

Не знаю чи відкриють нам ті візи, але у мене відчуття, що я збираюся в посольство Боже.

Ну і саме головне - інструктаж більш досвідчених, йохохо... Посміхайся!

Ву іст ді ботшафт? Ді ботшафт іст дорт дрюбн (залишкові знання незакінченого курсу німецької)))))))))))))

Як приїду - то напишу.

Сьогодні у малого був останній виступ у садку. Півником був на добрий кінець. Одна з передових мам (яка сказала на минулому виступі, що всі діти в костюмах як клоуни, а її один "крутой" - в джинсах) спитала куди ж йти на забаву після випускного. По короткій промові її спитали чи здала вона гроші на випускне свято для дітей - ініціатива виявилася вичерпаною. Співчуваю голові батьківського комітету.

Діалог дня: Мамо, а чи насправді існують в світі зомбі? - А хто то такі ті зомбі? - Ну, то такі дядьки, що вмерли, а потім встали і кусаються... - Але ти вже придумав... - Файно? - Файно)))

Розмір взуття - то є потужний індикатор змін.

А ви про що подумали?

Раптова спека погнала мене під надри, шукати для малого його босоніжки. Ну, примірка була невдала, то як обувку Штепселя одіти на Тарапуньку. Одним словом, дитинча виглядало як вовк в борсукових коньках (див. Ну постривай!).

Печальна картина мобілізувала мене сьогодні через обід гайнути до магазину по нове взуття. Якось навіть не задумуючись я прикупила пару босоніжок. Так само не задумуючись провела вечірню примірку і задоволено понесла обувку до шафки. Поставила їх поряд з хатніми тапками чоловіка і усвідомила, що скоро ці  чотири лапи зрівняються і судячи з темпів росту - чоловік з своїм скромним 41 залишиться далеко позаду. Оця істота з 32 розміром вже ніколи не скаже мені "баритарка сіля тобі" (рекламна "кукуся" ховається, ніхто не знає що таке баритарка)))), чи "маля дзьоля"... Не шкода того часу, що минув, просто вражає як стрімко він минув... і як продовжує минати.

Розмір має значення,  бо ми не робимо зарубок на дверному відкосі (як це колись робив мій брат, коли я росла), і не завжди вловлюємо, які ж разючі зміни відбуваються.

На добру ніч після душу він висловив мені докір, що він, як мужчина, мав би приймати душ, як і тато - щодня і аж ніяк не рідше. А те, що за пів години до сну намалював кота без вух - то нічого спільного з чоловічим его не має, правда?)

зайшла сюди на хвилину, просто щоб залишити якусь згадку.

Останні тижні нічим не примітні, я б сказала такі, які для мене вже звичний триб життя. Спокою мало, чорно-білі смуги, добре що по днях розкидані, а не тягнуться тижнями.

Мушу сказати, що коли спланована відпустка - багато поточних речей відходить на другий план, навіть якщо до відпустки - ще місяці праці. Я марю теплим піском і солоним вітром з моря.

Минулі тижні мали в собі і зубні проблеми, які не вирішено і донині, і стаханівський марш-кидок на батьківській фазенді...

Я отримала нарешті свою довгоочікувану книжку з Польщі, перевалила сьогодні за пів, зворушена. шкода що у нас не так активно і не так ефективно працює феміністичний рух. Я не говорю про цицьки нашої організації ФЕМЕН, бо то встид, що фемінізм у нас проявляється тільки в такій дурнуватій формі. У Польщі він має інетлектуальне обличчя, а у нас все як завжди...

Я згідна що треба опиратися загрозі заборони абортів, але ж не в такий спосіб...

Сьогодні була приємна субота, нарешті літні речі зайняли домінуючі полиці у шафах, нарешті відправлено до коробок тепле взуття. нарешті наш клен за вікном розщедрився постріляним затінком від маленьких зачатків листя.

Глобально мене хвилює подія, яка вже настане дуже скоро - дитина назавжди покидає садок. Моментами він видається мені таким дорослим, що у мене завмирає серце. Відколи він здав тест на вcтуп у спецклас із дуже пристойним балом понад прохідний - я попустила віжки до науки, хай зрелаксує ці останні місяці.

Я замаринувала шашлик, завтра на природу, традиційно сплести весняного вінка із анемон, впасти горілиць на покривало і дивитися на небо крізь рідке листя, яке тільки на початку травня буває таким соковито-зеленим.

Ну і сердечний позитив цього місяця: я купила собі горнятко на каву, від якого отримую масу позитиву. Велике, з букетом квітів і таких тонів, що серце зігрівається ще перш, ніж зробиш ковток із тої посудини. Горнятко подобається і моєму чоловікові, бо він запарює в ньому каву для мене без нагадувань чи прохань, а з душею, ініціативно. Малі речі приносять велике задоволення, варто їх шукати і приносити в дім, бо це ті речі, до яких лежить душа... Чим більше такого вдома - тим більше в домі щастя.

Нє долго музика іграла... Варто було тільки потішити десь втіхаря в душі, що от воно - нарешті, все налагодилося, ніхто не свариться, ніхто не хворіє, все більше-менш в резонансі, як тут посипалося, ніби з торби вошивого діда: хвороби у всіх по черзі (всілякі хвороби по черзі), дискомфорт від того, що все незвично добре і результат очевидний.

Я ковтаю мефенамінку, бо завтра мус встати до праці. Гарячий напій від кашлю п'ємо на пару з малим, він каже, що воно смердить парафіном, а я кажу, що пахне апельсином... Таблетки від кишкової інфекції малий вживає сам, бо в суботу у нас пів ночі були співаючі фонтани... Мій тато сидів з ним два дні і нині поїхав. Завтра усім буханця в плечі і вон з хати.

На кожному кріслі в домі - гора прасування: на якомусь - ціла Говерла, на якомусь -Піп Іван. Тато заїхав додому і сказав мамі, що "дитина зашивається". Мама подзвонила мені і сказала віддати їм малого вже, не чекаючи травня і випускного з садочку. Віддати і перестати зашиватися. Хм... Якби рішення проблем було таке просте, я б... запідозрила щось не ладне)))

Сили колупатися в тому срачі, якій завівся в хаті наразі нема. Найбільше відбиває бажання усвідомлення швидкоминущості і умовності того явища "порядок".

Своє зробила і погода, цей сніговий маразм за вікном - це ж просто... ну просто.

Я дістала з коробки зимове взуття, бо чо б то кацябнути, коли зима.

Кажуть, що то квітень і завтра +19 вдень. Так брехати можуть хіба при такому президенті як наш.

Наробилася як сліпий кінь, цілий день відмивала будинок батьків після зими... рук не чую, навіть друкувати важко. Випила вина, думала, що розслбить, а дістала хіба печію...чорт!

На роботі новини: мені купили новий комп'ютер, не комп'ютер - монстр, а до нього монітор - не монітор, а гігант. У всіх виникло логічне питання: за що мені така честь? Працюю місяць з хвостиком... Аж мені незручно якось. Але що вдієш?

Не знаю де стався той перелив, але я взяла і зробила біозавивку волосся. Тепер сиджу і думаю: нафіга?

Думала спростити собі життя, забути про щоденне сушіння і укладку, закрутила завитки і забула. Щас!

Від суботи у мене у ванній експериментальний цех. На пінки,маски. муси і спреї, олійки і віск - місця вже не вистачає. Всіх продвинутих коліжанок опбиталася вже - що ж мені з тим робити? Я звикла волосся чесати, а тут - нізя. Ну та, воно так нічо вигляда, коли добре вкладене... Ну тоді в мене ліві руки до того і я вже 3 день просто в шоці. Було собі волосся. хоч не густе і неміцне, зате блискуче, а тепер... чорті що, ефектний стирчак.

За вікном - сонячний день і мовчки тиняючись по хаті, мимоволі прилипаєш до брудних після зимівлі шибок. А там...

Зійшов сніг з "газону" від вікнами і зразу стало видно як близько Євро 2012 і як нам далеко до всього, що хоча б пахне європою... Кожна лінія вікон і балконів на газоні чітко виділена вистеленим килимом з окурків, пачокв з-під сигарет, пакетами з-під соків, пляшками з-під пива.

Я з гіркотою задумалась: чому ми так себе не поважаємо? звідки це тотальне безкультур'я? хіба когось мама вчить отак чинити? хіба приємно виглянути у вікно і побачити оту всю гидоту? І що найбільше мене зачепило: чому я маю жити в такій свинарні?

Якби за такий стан газону одного разу міська влада оштрафувала весь будинок - вподальшому усі б цілодобово слідкували яка ж сволота таке робить, щоб наступного разу заплатив саме той, хто шкодить. І так може б вийшов з нашого суспільства якийсь толк. Мені жаль ту двірничку з синім носом, яка так тяжко працює, заробляючи на свою чвертину... Вона сама не найкраща, але прибирає за ще гіршими.

Що варто примітити: не все смітить той, кому пофігу як він взагалі живе... Дуже часто це той, хто виходячи з будинку, сідає в ненайгіршу модели іномарки і повний достоїнства з пробуксовкою вилітає з двору...

З днем гамана! Ура. Вихідний. Нудьга чорна. втрачений день.

У мене місячні, тож я проігнорила пропозицію подружки десь зустрітися на каві.

У мене закінчились прокладки тож я попросила чоловіка купити мені їх дорогою додому.

Він заїхав у Метро, набрав мене. спочатку бігав шукав де вони взагалі є, я сказала знайти і тоді передзвонити. Передзвонив, питає які. Називаю марку, він бере щоденні. Кажу - не ті, кажу, що в картонній коробці мені не потрібні.

Далі - гірше. Їх тут аж 5 кольорів - які тобі треба?

я не знаю - читай що на них пише. читає, я нічого з того не розумію. Він каже, що я не думаю взагалі, і як то так я зосталася без прокладок і він тепер змушений там стояти і вибирати.

Погоджуюся на те, що він тримає в руках, лише питаю - якої вони довжини, не купи бува задовгі, бо я їх страшенно не переношу. А де про це написано? Покрути упаковку - ну є ж розмітка. всі типорозміри і виділено той. якими вони і є. -А тут такого нема.

Мораль: ми довірямо життя тим, хто не може купити прокладки, хто не може робити дві речі одночасно (міняти фільтри води і розмовляти зі мною) проте цілком може робити великі значимі вчинки. Що ж це за створіння такі?

Життя - це фактура стін, в яких ти живеш. І коли трісне стіна хмар над головою, немов скресла крига на живому озері - крик сонця вдарить серце імпульсом життя і кров пришвидшеною течією хлине у запалені думки.

Зелений паросток нарциса на затоптаній клумбі під вікном скаже усім своє тихе і нестримне "Я існую" і розвіє туман приреченості життя.

Якби я могла зараз вхопити руками оці розірвані краї хмар і розвести їх... і втопити очі в синеві ранкового неба, як в твоїх очах: сіро-синіх, синьо-сірих, зимово-весняних, весняно-зимових. Якби я могла обійняти сонце і попросити його не йти, ніколи...

я блукаю очима кімнатою, я встаю і торкаюся шпалер, дверей, скла, листя полонених рослин у червоних горщиках... і все це таке моє, таке неосяжне, як запах поту рідної людини... коли ти вдихаєш його з думкою про те, що впізнала б одного серед тисячі лише за цим одним запахом.

Я не знаю скільки кроків у моєму домі від вхідних дверей до спальні... А це відстань від світу публічного - до світу інтимного. Як багато цінного я не знаю...

Миті минають занадто швидко, гарячковість цього плину створює імпресивні образи, більшу частину яких ми просто видумуємо, примітивно використвуючи все, що є під руками...

Сльози висихають на щоках, залишаючи очам прохолоду на години... полегшення.

Хтось продає малі букети перших підсніжників, жорстоко загорнених в зелену колючу хвою...Яка гарна ця біла ніжність в обіймах болю, яка вона податлива і жіночна, як... Як. Як що?

Повітря густе, ніби навколоплідні води... Життєдайне повітря весни.

Я посміхаюсь смс-кам, подумки відправляючи почуття від базової станції до базової станції, словами, знаками, душею...

Я очима намагаюся розтопити останні купини брудного снігу, що вперто огортають стовбури приасфальтових кленів.

Я хвора весною, її стрімкістю та темпераментністю. Я хвора вітрами та мінливістю. Я відпускаю слова короткочасними снігопадами, які тануть в повітрі, не долітаючи до грунту.

Це дев'ята весна. Прекраснішої не було ніколи раніше, прекрасніша буде лише наступна.

Цей тиждень був у мене тижнем французького кіно. Навіть вужче - тижнем фільмів Франсуа Озона. "5x2", "Les regrets", "Ricky"...

Я прожилаа життя кожного з головних героїв і стала мудрішою рівно на кілька життів.

Сьогодні неділя. Неділею я починаю кожен новий тиждень. Не понеділком, бо це будень... А саме неділею.

Ми відвезли дитину до батьків. Чоловік сьогодні працює, його сестра пішла в обід. Я сама.

Подивилася кіно Blue Valentine. Сиджу і почуваюся так, ніби моє серце хтось вийняв з грудей, поклав у прозору посудину і поставив передімною - дивитися.

Дивитися як воно б'ється, за що воно б'ється... Я дивлюся на нього і мені його шкода. Господи, чому ми діємо за покликом сліпого органу?

Ми не бачимо очевидного  і все через сліпе серце, яке здебільшого не розуміє чого хоче.

Я витираю сьози прозрівшої дурепи. Забираю серце з посудини і кажу йому, що йому ж буде краще, коли я більше віритиму своїм очам, рукам і вухам. Так буде краще для всіх.

Я залишаю дрібне сум'яття, дитячу невпевненість і всі жалі - мої плечі відмовляються їх нести далі. Мої плечі хочуть може і важчої, але приємнішої ноші. Я бажаю нести чекання на рідних... Нетерпіння і муки від суму, браку їхнього дихання, їхніх голосів на сходовій клітці, їхнього бурмотіння в дитячій кімнати... Коли кожна хвилина  - вічність і її втрата дуже болюча і невідновна.

Як би не дув морозний вітер, але піною хмар не спинити весну... Тільки весна приходить так, 30-секундними спалахами сонця в похмурий день.

Я подивилася в дзеркало і подумала: Боже, як потепліло...

Я написала чоловікові смс-ку, що хочу з ним потанцювати. Тут. Вдома. Включивши нон-стопом одну і ту ж пісню Паоло Конте про спарринг-партнерів, ким ми і є в житті одне  для одного.